Так склалося, що мало в якій країні можна отак просто взяти й піти комусь безкарно відрубати ніс або руку, але відрубати клітор – у багатьох країнах вважається нормою.

Жіноче обрізання найбільше практикують в Африці та деяких мусульманських країнах Азії та пояснюють культурними або релігійними традиціями: жінка, яка може відчувати сексуальне задоволення, – нечиста, тож зробімо так, аби цього сексуального задоволення у неї ніколи не було. І чудова профілактика подружніх зрад – бо секс стає нестерпним.

Серед інших наслідків обрізання, яке зазвичай роблять просто шматом скла або лезом без знеболювання: інфекції та сепсис; ускладнення сечовипускання і виходу менструальної крові; інфекції сечівника і сечовивідних шляхів; кісти; безпліддя; підвищений ризик для матері під час пологів і ризик смерті новонароджених.

Мало в якій країні можна отак просто взяти й безкарно вкрасти у когось гроші чи якусь річ. А вкрасти дівчинку й видати її заміж (а насправді у довічне педофільне секс-рабство) – у багатьох країнах цілком звична практика. Називаєш це народними традиціями – і бери кого хочеш.

Цуплять звідки тільки можна, у Британії, наприклад, переглянули політику МЗС після кількох справ, коли британських громадян змушували брати шлюб за кордоном.

Мало в якій країні можна отак просто взяти й серед білого дня кого-небудь зґвалтувати на вулиці. Але вдати із себе чемного жевжика, одружитися з милою дівчиною і ґвалтувати її усіма можливими способами решту життя без права (офіційного чи народного) на розлучення – у багатьох країнах цілком ок. Назвав це священним союзом – і робиш із жінкою, що хочеш.

Цьогоріч нам на фестиваль соцреклами прийшло багато соціалок з Індії. І знаєте, про що більшість? От про це. Тебе ґвалтують, а ти нічого не можеш зробити, бо це його величність шлюб.

В Україні недостатньо механізмів реагування на домашнє насильство

Або ще така ситуація. Ти живеш у цивілізованій країні, наприклад, Україні. І тут не можна просто отак взяти й натовкти комусь пику. Ну взагалі можна, але, погодьтеся, нормою у нас це не вважається. Полізуть розбороняти, хтось викличе охорону/поліцію. Але якщо ти товчеш лице своїй дружині, то н і х т о, ще раз Н І Х Т О тобі не завадить цього робити. Сусіди викличуть поліцію, вона постоїть на порозі зо 2 хвилини, спитає, як справи, І В С Е. В Україні не вистачає механізмів реагування на такі ситуації. Їх нема.

А тимчасом у нашій країні насильство над жінками та домашнє насильство складають значну частку злочинів проти життя та здоров’я людини. За даними Міністерства внутрішніх справ, щороку від насильства в родині потерпають понад 150 тисяч українок, близько 600 із них гинуть. Поліція фіксує приблизно 300 фактів домашнього насильства щодо жінок і дітей кожного дня. Ще більше випадків залишаються невідомими, бо жертви не повідомляють у поліцію.

Що таке Стамбульська конвенція?

Як бачите, ситуація у світі така, що погані хлопці коять жахливі злочини, але їх ніхто не може покарати, бо прикриті злочини ці солодкими словосполученнями на кшталт національні традиції, релігійні звичаї або просто справи сімейні. Так склалося, що чоловік сильніший за жінку фізично, тож злочини ці кояться щодо жінок, отже є гендерно обумовленими.

Тому одного прекрасного дня розумні люди подумали, що потрібно якось боротися із таким насильством. І придумали Стамбульську конвенцію. Ні, вона не пише, що усі чоловіки огидні ґвалтівники і їх потрібно винищити. Вона пише про те, що пора просвітити людей, а уряди мають запровадити механізми запобігання насильству та захисту постраждалих.

Стамбульська конвенція – це найбільш прогресивний міжнародний договір, присвячений боротьбі проти насильства щодо жінок. Конвенція спрямована на запобігання цьому насильству, захист і підтримку жертв, на залучення винних до відповідальності та їхню реабілітацію.

Документ встановлює кримінальну відповідальність за всі форми насильства (психологічне, фізичне, сексуальне та економічне). А ще конвенція надає стандарти та інструменти, щоб держава могла ефективно боротися із оцим от усім.

Що, наприклад, зробили деякі країни, які ратифікували конвенцію:

  • Курс із питань домашнього, сексуального та підліткового насильства в державних школах Швейцарії;
  • В Іспанії створили суди, що спеціалізуються на випадках домашнього насильства і проводять спеціальне навчання суддів і прокурорів;
  • У Франції вчинення психологічного насильства було внесено до Кримінального кодексу в 2010 році. Цей злочин карається жорсткими санкціями, що варіюють від трьох років позбавлення волі до 75 000 євро штрафу;
  • Ну і, звісно, кримінальна відповідальність за нівечення статевих органів, якими б там чудесними культурно-релігійними мотивами це не прикривали.

Чому Україні треба ратифікувати Стамбульську конвенцію?

Чинні українські закони не можуть вповні (від слова зовсім) захистити людину, котра потерпає від таких розборок. Бо у більшості випадків кваліфікують домашнє насильство як адміністративне правопорушення, і переважно за такий злочин карають громадськими роботами, рідше – адміністративним арештом від 7 до 15 діб. І то – не за фактом скоєння злочину, а тільки після розгляду справи у суді, куди рідко доходять жертви. Плюс у подібних злочинів є «строк придатності».

Як допоможе ратифікація жінці, котра потерпає від домашнього насильства?

Вона буде у більшій безпеці та матиме кращий захист. Після ратифікації документу Україна буде зобов’язана виконати положення конвенції. Зокрема, ввести кримінальну відповідальність за домашнє насильство та створити притулки для жертв. Вони необхідні, аби жінка могла знайти безпечне місце, поки розбираються із аб’юзером.

Конвенція передбачає ще такі профіти: запуск гарячих ліній, юридичні консультації, психологічну та матеріальну підтримку постраждалих, а також реабілітацію для агресора, щоб таких злочинів більше не було у майбутньому.

Також Стамбульска конвенція надає стандарти та інструменти, щоб держава могла ефективно боротися із домашнім насильством. Йдеться про популяризацію цієї теми у ЗМІ, навчальних та дошкільних закладах тощо.

І, звісно ж, Стамбульска конвенція передбачає міжнародний контроль за державою, яка її ратифікувала.

Чому Україна поставила підпис під ним, але й досі не ратифікувала цей документ?

Під час голосування за ратифікацію у парламенті почався зашквар. Противники ратифікації заявили, що конвенція виступає проти «традиційних цінностей», «християнства» та «української родини». Наприклад, у Радикальній партії, яка не підтримала конвенцію, пояснили, що їхня логіка базується на застереженнях Ради церков.

А ось і ці застереження: «Побоювання підкріплюються тим, що конвенція гарантує захист від дискримінації за ознакою «гендерної ідентичності» та «сексуальної орієнтації», що робить поняття «гендер» залежним не від природних статевих ознак, а від самоідентифікації особи. Такий викривлений підхід, на думку Ради церков, може зробити Стамбульську конвенцію інструментом для популяризації в українських школах та університетах нових «гендерних ролей» та одностатевих стосунків».

А тимчасом поняття «гендер» означає соціальні ролі людини. Роль жінки, чоловіка, депутатки, адвоката, домогосподарки, батька – хто яку хоче. Та церква трактує соціальну роль як зміну статі.

А ще церква думає, що Стамбульська конвенція – це легалізація одностатевих шлюбів тільки тому, що у ній прописане словосполучення «сексуальна орієнтація». Однак це словосполучення там зустрічається просто у переліку тих, кого конвенція захищає від насилля – так, людей усіх сексуальних орієнтацій.

У будь-якому разі Україна – світська держава, тобто церква НЕ МАЄ ПРАВА втручатися у політику.

До слова, петиція за ратифікацію вже зібрала необхідну кількість голосів.

Чому проблема домашнього насильства стосується кожного?

Я би хотіла про усе це знати, бо займаюся соціалкою і підписана на всі фем-пабліки, але я про це знаю, бо б’ють моїх подруг і подруг моїх подруг. Ваших також, навіть якщо ви цього не знаєте.

І якщо вам здається, що історія з домашнім насиллям – це тема села і околиць Троєщини, тема асоціальних елементів чи просто жлоботи – ви помиляєтесь.

Я, наприклад, жила по сусідству з молодим крішнаїтом, який відлупцював свою дівчину до викидня. Потім помедитував і норм. Зараз викладає йогу та проводить фестивалі масажів. Моїм подругам прилітало по спині табуреткою, і вінтажний тренч із шоуруму на Рейтарській посадку не пом’якшив. Її не пом’якшував статус, статки і 500 спільних джетсетерських фоток в інсті.

Жодній з них я допомогти не змогла, бо емоційний зв’язок із кривдником сильніший за десятки розумних книжок, психоаналітиків і подружок. Бо аб’юз починається не у перший тиждень солодких зустрічань.

Зазвичай це стається у три фази.

  • На першій фазі (Tension Building Phase) відбувається наростання напруги в стосунках: критика, сварки, образи, приниження тощо.
  • На другій фазі (Acute or Crisis Phase) відбувається загострення – фізичне, психологічне, сексуальне насильство, фінансовий тиск.
  • Потім настає третя фаза (Calm or Honeymoon Phase) – медовий місяць: «Ну я ж його/її люблю, у кого не буває сварок і синців?»

У своїх помітила, що третю фазу люблять підживлювати матері, які самі 40 років прожили з алкашом і, в принципі, мордобій у родині вважають нормою. «Потерпи доню. Стосунки – це несолодко. Таке життя». Якщо тип ще й при грошах, тоді це взагалі безапеляційно: «Доню, він же ж мужчина, така його порода, зате йому для тебе нічого не шкода».

У цих історіях нещасні всі, включно із самим кривдником. Знаю, що часом кривдник – це кривдниця, але серед своїх такого поки не зустрічала. У будь-якому разі для усіх є гаряча лінія: 0 (800) 500 335 або 116 123. Приїде поліція, далі допоможуть знайти притулок, запропонують психологічну та іншу допомогу.